Краще спортивне село 2017

Першачки - 2017

Історія

Наші земляки

«Прожив життя так, як прожив…»

   Наш край щедрий на таланти. Серед тих, кого дала Україні полтавська земля і Василь Котляр – юрист,  журналіст, режисер, драматург, громадський діяч. Цими днями йому виповнилося б 85 років, тож є привід згадати славного земляка. На схилі літ він  часто жартома повторював: «Хоч у життя мене й пустила Горбанівка, та я намагався жити так, щоб ніколи і ні перед ким не горбитися…». Про таких, як Котляр говорили: їх дитинство обпалене війною.



«Васю, тікай, тебе шукають!»

– …У вересні 1941 року в нас (а ми на той час уже жили у Полтаві, неподалік Білої альтанки) поселилося двоє німців-окупантів, – розповідав Василь Федорович. – У дворі диван стояв. На ньому відпочивав один із фашистів. Я проходив мимо і кажу: «Іван буф-буф, капут». Справді, прилітають наші літаки і бомблять. На другий день він уже сам мене запитує: «Вася, русіш «Люфтваффе»?» Та ні, відповідаю, лягай, спи, нічого не буде. На третій день знову цікавиться. А я у запалі візьми і пообіцяй йому «капут». Сам пішов у локомотивне депо до річки Коломак збирати вугілля, приходжу додому, аж біля воріт зустрічає мати, каже: «Васю, тікай, тебе шукають». Виявляється, одна з бомб упала неподалік нинішнього технічного університету, де знаходився штаб 6-ї німецької армії. Так-от, одна із сусідок, котра трішки розуміла німецьку, почула розмову німців, що той хлопчина, себто я, певно, буває там, де дають наводку для авіації, треба арештувати його, і він сам усе розповість. Чотири дні я переховувався на глинищі, у старому підземному ході.
    1943 рік приніс довгоочікуване звільнення. Поступово налагоджувалося життя, ми пішли до школи. Після уроків брали ломи й лопати та допомагали відновлювати полтавський Поділ. Звичайно, вистачало часу й для ігор та пустощів. Деякі з них ставали фатальними. Адже боєприпасів скрізь ще було вдосталь, а нас, зрозуміло, якоюсь неймовірною силою тягнуло до цих смертоносних «іграшок» війни, які нерідко вбивали й калічили.
…Щоб взяли навчатися на актора, згадував Василь Федорович, треба було мати неабияку фотогенічність, мені й запропонували відразу на режисерський факультет. Але я тоді подумав: що таке режисер? У титрах всього один рядок. Хто його де бачить? На екрані ж тільки актори. І вирішив іти на факультет журналістики. Так опинився у Харківському університеті. А через рік перейшов до Харківського юридичного інституту. І, знаєте, дуже вдячний долі, що так сталося. Юридична освіта допомогла мені зрозуміти людську сутність, а згодом, коли почав працювати журналістом, уберегла від багатьох помилок та неприємностей. Взагалі ж я абсолютно переконаний, що журналістська і театральна освіта не потрібні. І актор, і журналіст повинен мати цей талант від мами, від долі.

Зі слідчих – у журналісти

Після закінчення юридичного інституту Василь Котляр з 1954 року почав працювати у прокуратурі Черкаської області, а згодом повернувся і на рідну Полтавщину. Робота слідчого була не лише цікавою, але й давала поштовх для творчої діяльності: цей досвід подарував Василеві чимало сюжетів майбутніх п’єс, новел, віршів. Зрештою саме творче начало перемогло і 1961 року Котляр перейшов на журналістську роботу. Працював завідуючим відділом обласної газети «Зоря Полтавщини», був кореспондентом ТАРС-РАТАУ, заступником редактора молодіжної газети «Комсомолець Полтавщини». Зрештою 1969 року його призначили головою Полтавського обласного комітету по телебаченню і радіомовленню (нині ОДТРК «Лтава»), який очолював до 1993-го –24 роки! Про таку тривалу кар’єру годі й сподіватися нині керівникові будь-якої обласної організації, установи чи засобу масової інформації. А в ті часи на досвіді нашого облтелерадіокомітету вчилися й колеги з різних куточків колишнього Союзу.

–    Котляр – це особистість, людина талановита, – згадує колишній перший заступник директора телерадіокомпанії «Лтава» Юрій Кустол. –  І цей талант поєднаний із надзвичайним патріотизмом, доброзичливістю. Якщо говорити про патріотизм, то передусім він і зовні проявлявся як у про справжнього українця. Говорив Котляр завжди і з усіма виключно прекрасною українською мовою і навіть у ті радянські часи ходив на роботу у вишиванці. Зокрема й на наради в обком партії! І нікого це не дивувало, всі до цього звикли.  Як керівник, Василь Федорович був вимогливим, принциповим, користувався великим авторитетом серед журналістів.

Журналістська діяльність Василя Котляра відзначена орденами Трудового Червоного прапора, «Знак Пошани», медалями «За зразкову працю», він нагороджений почесними знаками «Відмінник телебачення і радіо СРСР», «Відмінник ЦО СРСР», присвоєно звання заслуженого журналіста України.

Василь Федорович Котляр завжди брав активну участь і у громадському житті. Обирався головою правління обласної організації Спілки журналістів СРСР, депутатом Полтавської міської Ради депутатів трудящих. Навіть після виходу на пенсію, він тривалий час очолював Полтавське представництво Українського національного фонду «Взаєморозуміння і примирення».

Василь Котляр – автор багатьох художніх творів, але особливу популярність здобув як драматург. Серед його п’єс – драми, комедії, водевілі. А першою стала п’єса «Шуми, Діброво!» (1959), а потім були «Любов — не пожежа» ( 1963, у співавторстві), «Полтавці не здаються» ( 1967, у співавторстві), «Чиста криниця» (1973), «У гостях» (1974), «Шукайте жінку» (1981), «Облога» (1986), «Хлібом єдиним» (1986), «Любка» (1990), «Кривава пляма» (1996). Його п'єси ставилися не лише на сцені Полтавського музично-драматичного театру імені М.Гоголя, але й театрами Запоріжжя, Києва, Миколаєва. Саме Василю Котляру полтавці мають завдячувати і інсценізацією «Енеїди» – безсмертного твору нашого славетного земляка Івана Котляревського, яку було здійснено 1969 року. Відтоді вона беззмінно в репертуарі полтавського театру.

На вірші Василя Котляра написано і немало пісень, музику до яких писали Олександр Білаш, Олексій Чухрай,  Віталій Філіпенко, Володимир Шаповаленко, Їх і нині можна часто почути зі сцени у виконанні як професійних, так і самодіяльних співаків – і «Журавлину тугу», і «Поле», і «Молодичку»…

«Знайду, щоб поглянути ув очі тій падлюці!»

Ректор Полтавського національного педагогічного університету ім. В.Короленка , доктор філологічних наук, професор, академік, член Національної спілки письменників України і  Національної спілки журналістів України Микола Степаненко якось згадував і такий випадок з життя Василя Котляра. В архівах Олеся Гончара він знайшов емоційного листа, написаного  Олесю Терентійовичу нашим земляком:
 «Шановний Олесю Терентійовичу!
Користуючись нагодою, бажаю Вам у новому році здоров’я, добра, щастя, успіхів.
Вибачте, що турбую Вас цим листом. Він викликаний тим, що цими днями випадково я узнав про себе страшну новину: у Вас були всі підстави вважати мене непорядною людиною.
Кільканадцять років тому на Ваше ім’я з Полтави прийшла телеграма за моїм підписом, у якій засуджувався письменник І. М. Дзюба. Це був підступний, підлий, але влучний удар когось із моїх ворогів. Я його знайду.
Не входячи зараз в оцінку тих подій, я хочу Вам, шановний Олесю Терентійовичу, як високоавторитетній людині і землякові сказати: я не давав такої телеграми. Я ніколи не знав І. М. Дзюби, не читав його творів і я не міг би так непорядно поступити.
На жаль, минуло багато років, а я нічого не знав. Про це випадково промовилися І. Драч, Ю. Мушкетик полтавцю І. Кулику, а вже потім я узнав, що то була чорна правда.
Я хочу лише одного: повідомити Вам, що то була фальсифікація, а вірити Вам мені чи ні, то вже воля долі. Я знайду того «патріота», хоч і стільки часу минуло. Знайду, щоб поглянути ув очі тій падлюці.
Вибачте за турботу. Не міг не написати.
Ще раз від усього серця — добра Вам, Олесю Терентійовичу, здоров’я і щастя в новому році.
З глибокою повагою
Василь Котляр».

Пролити світло на повідомлюване в листі не може ні Василь Котляр, який відійшов у вічність 2011 року, ні згадуваний журналіст Іван Кулик, бо й він відлетів у засвіти на початку 2015 року. Мабуть, не пам’ятають про це й нині сущі Іван Драч та Юрій Мушкетик. Хтозна, чи знайшов «того «патріота» автор послання. Підозри в нього, зрозуміло, були. Якщо наклепник ще топче ряст, нехай його помучить совість, а якщо ж він уже пішов небесною дорогою, нехай його діяння розсудить Господь.
Час згладжує все, однак будь-кому за скоєне обов’язково колись доведеться відповідати. Прикро, що огидна практика нацьковування людей одне на одного, яку Василь Котляр влучно поіменував «чорною правдою», роз’їдає і наше сьогодення.

Сам же Котляр, згадуючи своє бурхливе, багате на події життя, говорив так:

–  Прожив життя так, як прожив. Головне – робити все по совісті. І не обманювати ні себе, ні людей.

До мене приходять люди,
І сонце сміється в хаті.
Вже, може, такого й не буде,
Бо жити вже небагато.
Але коли в цьому безвісті,
Де важко знайти людину,
Приходять друзі – не прісні,
А ті, що в світі єдині,
У світі моєму, такому,
Який мені долею даний,
У ньому, безмірно страшному,
Сонця сіяють грані…


Віталій СКОБЕЛЬСЬКИЙ.

Погода

Погода у Полтаві

вологість:

тиск:

вітер:

Статистика переглядів

Сьогодні: 14

За тиждень: 241

За місяць: 887

Всього: 11123

Пошук матеріалів